ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ

ІДЕОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНІ - сукупність взаємопов'язаних ідей, символів та переконань, призначених об'єднувати людей задля спільних політичних цілей та дій Н. а відміну від ідеологій-світоглядів (див. ідеологія), І.п. з'явилися тільки в останні століття європейської історії - у т. зв. епоху Модерну. У їхньому виникненні вирішальну роль відіграли концепції політичної філософії. Уточнення поняття "І.п." пов'язане з дискусією щодо співвідношення між течіями політичної філософії та І.п., які на них ґрунтуються. І перші, і другі, як правило, позначають одними і тими ж термінами - "лібералізм", "консерватизм", "демократичний соціалізм" ("соціал-демократизм"), "націоналізм" тощо. Відмінність полягає в тому, що політична філософія - це теоретична діяльність: політичні філософи обдумують політичні ідеї (звідси - важлива роль критичної перевірки, раціональної аргументації тощо). На противагу цьому, в І.п. більшу роль відіграють переконання; вони націлені на те, щоб спонукати людей до дії, об'єднавши їх у відповідному політичному русі. Тож хоча джерелом І.п. є ті чи ті ідеї політичної філософії, ідеологи мусять спрощувати ідеї, застосовувати символи, метафори, а то й ритуали, аби впливати не тільки на розум, а й на почуття та уяву. В І.п. більшу роль відіграють ціннісні переконання (на противагу критичній перевірці) і тому вони схильні до догматизму. Крім того, І.п. мусять пристосовуватися до психічних особливостей тих, кого прагнуть об'єднати, - до їхніх соціальних та економічних потреб, до стереотипів їхнього мислення та поведінки. Чим вищим стає рівень політичної культури суспільства, зокрема інтелектуальної культури, тим більше І.п. мусять дбати про розширення елементів політичної філософії та політичної науки. Цей постійний взаємозв'язок і взаємодія течій політичної філософії з І.п. приводять до того, що перший крок на шляху виявлення особливостей тієї чи тієї І.п. полягає у з'ясуванні ідей тієї течії політичної філософії, на якій вона ґрунтується. Другий крок полягає у дослідженні того, як застосовують ці ідеї у практиці політичного руху. Зв'язок традиційних західних І.п. з відповідними течіями політичної філософії виявляється, зокрема, у тому, що перших та других об'єднують спільні теми обговорення, як то: поняття людини; цінність та істина; суспільство та історія; держава та політика. Відмінності між різними І.п. можуть мати за підставу - відмінності у розумінні людини, те, які цінності є найважливішими та яку ієрархію цінностей пропонує дана І.п., а також - як дана І.п. розуміє суспільство, історію, державу, політику (див. лібералізм, консерватизм, націоналізм, анархізм, комунізм). Для характеристики різних І.п. суттєвим є застосування епістемологічного виміру, що допомагає встановити ставлення даної ідеології до істини, тобто встановити міру її реалізму та раціоналізму. Одні із І.п. виявляють більшу міру реалізму, інші ж більшою мірою схильні до покладання на символи й метафори, до творення міфів, утопій і т.п В. тім, критика І.п. не може бути націлена на цілковите усунення ідеалів, міфів та утопій, адже вони є неодмінними складниками будь-якої культури. Вона може стосуватися, по-перше, того, які саме ідеали, міфи та утопії підтримують чи творять І.п., по-друге, способів їх здійснення. Так, ідеал чи утопія "царства свободи" в комунізмі сам по собі не викликає заперечень: критика його утопічності (нереалістичності) ґрунтується на доведенні того, що засоби досягнення цього ідеалу, які пропонує дана ідеологія, здатні утвердити тільки щось цілком протилежне. Сказане тут про роль цінностей та ідеалів в І.п. дозволяє глибше зрозуміти природу політико-ідеологічного дискурсу в демократичному суспільстві (у тоталітарному суспільстві цей дискурс, як правило, відсутній, якщо не брати до уваги певні суперечності всередині домінуючої І.п.). З одного боку, суперечка І.п., кожна із яких надає пріоритет якійсь одній цінності як найважливішій, покликана підтримувати деяку рівновагу цінностей. З другого боку, наголошення однієї цінності як найважливішої може ставити під загрозу утвердження інших цінностей: здійснення свободи може ставити під загрозу порядок (стабільність), перебільшений наголос на порядкові може підважувати свободу і т.д. Зусилля сучасних філософів зосереджені, по-перше, на тому, аби з'ясовувати ті, часто приховані, передумови ("пресупозиції"), які лежать в основі різних ідеологічних позицій, а, по-друге, на тому, щоб сформулювати деякі принципи етики спілкування, які б забезпечили цивілізований характер політико-ідеологічних суперечок: це приводить до застосування ідей герменевтики та комунікативної філософії.

див. ідеології політичні

ІДЕОЛОГІЯ - сукупність взаємопов'язаних ідей, уявлень та переконань, призначених об'єднувати людей заради спільного життя та спільних дій. Як свідчать історичні дослідження, ніколи не існувало суспільств без наявності в них певних світорозумінь і норм поведінки, тобто ідеологій-світоглядів. Загальноприйняті норми поведінки (основою яких є цінності) завжди забезпечували здатність людей до спільних дій. Хоч слово "І." іноді застосовують як синонім вислову "політична І.", але доцільніше політичні І. вважати тільки одним із різновидів І. (напр., історики, досліджуючи світогляди різних суспільств та цивілізацій, називають ці світогляди "І."). Слово "І." наприкінці XVIII ст. увів у мову філософії франц. філософ Дестют де Трасі (1754 - 1836), який позначав ним "науку про ідеї" (словом "ідеї" в той час позначали не тільки розумові побудови, а й будь-які уявлення). "Наука про ідеї", на думку Дестют де Трасі, повинна була досліджувати виникнення ідей, щоб відділити різного роду упередження та забобони від науково обґрунтованих уявлень. Ця наука мала базуватися на просвітницькій парадигмі мислення, що продовжувала програму Бекони - усунути владу "ідолів" над свідомістю з метою створити основу для реформування суспільства на науковій основі. У розробці поняття "І." важлива роль належить Марксу та Енгельсу. У їхній спільній праці "Німецька ідеологія" термін "І." віднесено до сукупності ідей, що виражають інтереси, упередження та ілюзії певної соціальної верстви ("класу") З. гідно з класовим принципом соціальної філософії вони твердили, що у класовому суспільстві як гнобителі, так і пригноблені не можуть правдиво осмислювати світ та суспільство: розуміння світу та суспільства у таких суспільствах є неминуче хибним, ілюзорним, отже, і колективна свідомість є хибною свідомістю Ц. ю ілюзорну свідомість вони позначили терміном "І.". Для успішного захисту егоїстичних класових інтересів ідеологи панівного класу прагнуть подавати їх під виглядом загальнолюдських; посилаючись при цьому на загальнолюдську етику, істину і т.п. Тому І. завжди є оманою і самооманою. Звідси випливало, що теоретична критика І. є безсилою: хибність суспільної свідомості зумовлена класовою структурою суспільства, а тому тільки ліквідація класів шляхом соціальної революції дозволить замінити "хибну свідомість" правдивою, тобто науково обґрунтованим світорозумінням З. аслуга Маркса і Енгельса полягала у тому, що вони звернули увагу на соціальну зумовленість (детермінованість) ідей та світоглядів. У цьому вони продовжили зведення релігії до "земної основи", здійснене Фоєрбахом; цей напрям мислення був пізніше розвинутий у "соціології знання", у критичній філософії Франкфуртської школи та комунікативній філософії Апеля й Габермаса. Але принциповою вадою марксистського розуміння І. були, по-перше, припущення, що І. можна замінити науково обґрунтованим світорозумінням (тема "смерті І."), а, по-друге, економічний редукціонізм - намагання пояснити природу всіх установ та ідей як зумовлених "економічним базисом". Маркс і Енгельс вважали, що всі теоретичні філософські і суспільно-політичні ідеї є ідеологічними. Твердження, що можна замінити І. (як колективний світогляд та як філософію) "науковим світорозумінням" є доказом того, що, попри всю відмінність між розумінням І. у Дестют де Трасі і марксистським, вони поділяють переконання в тому, що наукове пізнання здатне зняти з людини відповідальність за вибір ціннісних орієнтацій. Нерозуміння різниці між істиною і цінністю властиве для обох. У сучасних демократичних суспільствах різні люди, групи людей та суспільні верстви, як правило, мають неоднакові ціннісні пріоритети та ієрархію цінностей (розходження стосуються навіть того, які саме цінності мають бути віднесені до найважливіших) Ц. е ситуація ідеологічного плюралізму Ц. ей плюралізм, одначе, не може виключати прийняття деяких найважливіших цінностей та норм, без яких не може існувати жодне демократичне суспільство. До таких норм належать також деякі аксіоми етики спілкування, які забезпечують можливість цивілізованого ідеологічного дискурсу (див. філософія комунікативна). Дотримання цих норм дозволяє уникнути ситуацій, коли Суперечка ціннісних орієнтацій та І. переростає у насильницький конфлікт. У сучасній Україні дослідження І. лише розпочинається: укр. філософська думка у цій ділянці досліджень сьогодні знаходиться у стані освоєння підставових праць західних філософів. Вплив марксистського розуміння ідеології в Україні є дуже відчутним: поняття І. визначають, як правило, через потреби та інтереси, що об'єднують людей у групи (переважно мають на увазі економічні інтереси). З іншого боку, вплив марксистської тези про майбутнє витіснення І. схиляє до позитивістського нехтування ролі І. у суспільному житті. Вплив марксистського розуміння І. тут сягає поза межі критичного виокремлення позитивного внеску Маркса в дослідження І.

ПОЛІТОЛОГІЯ, політична наука - у сучасному розумінні терміном "П." (політична наука) позначають цілу сукупність різних галузей дослідження та різних теорій, спрямованих на пізнання політики. Розгалуженість на розділи та науки є причиною того, що часто говорять не про одну політичну науку, а про політичні науки. До найважливіших політичних наук належать: політична історія, політична соціологія, політична психологія, політична економія (економіка), політична географія, політична демографія, політична антропологія та компаративні політичні дослідження О. крім того, до основних розділів П. сьогодні відносять особливі ділянки дослідження: політичні установи, політичну поведінку, державне адміністрування, міжнародні відносини. Назвою "П." сьогодні об'єднують різноманітні політичні дослідження, які відрізняються не тільки предметно, а й теоретично та методологічно. Термін "політична наука" був уведений у слововжиток, аби протиставити позитивну науку про політику політичній філософії. До політичної науки у період її становлення ставили такі самі вимоги, як і до природничих наук: її узагальнення повинні ґрунтуватися на фактах (бути індуктивними); П. повинна бути здатною здійснювати передбачення, які можна підтверджувати (спростовувати) з допомогою фактів; П. повинна бути ціннісно-нейтральною ("об'єктивною", "позаідеологічною"). У 50 - 60-ті рр. XX ст. методологічною основою політичної науки став біхевіоризм. Хоча біхевіоризм виник у 20-ті рр. XX ст. у США як напрям емпіричної психології (Вотсон, Скінер), але у 50 - 60-ті рр. методи біхевіоризму були застосовані у П.; у такий спосіб прагнули подолати переважання психологічних, моральних та формально-правових підходів. Біхевіоризм відіграв корисну роль у підвищенні уваги до поведінки, зокрема до поведінки груп, у різних ситуаціях, підвищив роль емпіричних методів у П. - в тім числі застосування кількісних, математичних методів. Але позитивістська обмеженість біхевіоризму призвела у П. до втрати її методологічної цілісності та до появи цілої серії різних методологій та теорій - теорії груп, системного та структурно-функціонального аналізу, теорії прийняття рішень, теорії раціонального вибору, теорії ігор, економетрики тощо. Безсумнівно, сьогодні існують безперечні підстави вважати, що П. існує, принаймні, як певна дисципліна. Мається на увазі певний інтелектуальний рух, кооперація людей, які називають себе політичними науковцями; ця кооперація ґрунтується на визнанні певних критеріїв професійності та етичних норм, прийнятих у науковій діяльності. Ці норми знаходять своє реальне втілення у наявності певного простору спілкування, в існуванні комунікативної спільноти: існує велика кількість періодичних видань, проводяться круглі столи, конференції, конгреси, в тім числі на міжнародному рівні. Важливу роль у координації цього руху та в його самоусвідомленні відіграє Міжнародна асоціація політичних науковців (IPSA - International Political Science Association). П. є предметом викладання, і в цьому розумінні вона теж є дисципліною. Потреби викладання підштовхують науковців до визначення хоча б у загальних рисах її структури та змісту. Одначе існування П. як дисципліни ще не означає, що вона є чимось цілісним у методологічному та теоретичному відношенні З. аперечення ідеї єдності методу (методологічної єдності суспільних наук) стало важливою додатковою обставиною, яка привела до змін у розумінні того, що слід вважати теорією в суспільних науках З. окрема, визнання того, що у суспільних науках не можна нехтувати інтенціональністю (тобто інтересами, уявленнями, ціннісними орієнтаціями, які мотивують будь-який вчинок), спричинилося до підвищення ролі герменевтичних методів у суспільних науках. Серед тих позицій, які визнають можливість політичної науки як такої, можна виокремити принаймні три найважливіші. Першу обстоюють ті науковці, які намагаються забезпечити методологічну єдність політичної науки, пропонуючи певний варіант теорії, що, з їхнього погляду, здатна виконувати роль об'єднувальної парадигми для П. Одначе домінування тих чи тих парадигм переважно означене часовими та географічними межами. Визнання цього безперечного факту привело до утвердження позиції плюралізму, коли вислів "політичні науки" вважають висловомпарасолькою, який позначає тільки деяку сукупність різних методів та теорій. Таку позицію, зокрема, можуть розвивати в руслі філософії деконструктивізму К. райній формі плюралізму методологій та теорій протистоїть поміркованіша та більш виправдана позиція. Її суть полягає в погляді на різні методології та теорії як на взаємодоповнювальні (її також визначають як "синергетичну" різних методологій та теорій).

ПОЛІТИКА ( від грецьк. πολίτικα - державна діяльність) - у найзагальнішому значенні - це діяльність, що має своєю метою регулювання взаємин між людьми для забезпечення певного стану деякої суспільної одиниці (суспільного утворення). П. займається той, хто намагається спрямовувати поведінку та взаємини між людьми в межах різноманітних суспільних (колективних) утворень з метою забезпечити деякий стан цих утворень. Переважно терміном "П." позначають діяльність, спрямовану на великі суспільні утворення, кордони яких збігаються з державними кордонами. Тому іноді визначають П., ґрунтуючись на понятті держави чи участі в державному управлінні, домагання такої участі та здійснення впливу на державу. Але держава є тільки одним із типів політичних установ і, отже, поняття П. має бути підставовим (базовим) щодо поняття держави, а не навпаки. Найглибші джерела П. закорінені в природі людини, тобто ці джерела антропологічні. Основною передумовою появи П. є усвідомлення того, що стан того колективного утворення, яке складають люди, можна і потрібно регулювати. Не має значення, що саме в тому чи іншому випадку стало безпосереднім стимулом для появи політичних установ: це могли бути завоювання і потреба тримати завойованих у покорі, егоїстичні інтереси окремих груп (як припускається в марксизмі), але це могло бути і намагання людей відвернути хаос і збільшити міру своєї безпеки, тобто деякі спільні інтереси. Всі ці чинники могли накладатися та взаємодіяти. Підтримання певного ладу чи порядку (заради загальної безпеки) належить до найперших і найважливіших цілей П. і чинне навіть тоді, коли фундаментальну потребу у підтриманні ладу якісь групи використовують, щоб впровадити та підтримувати порядок, вигідний для них Я. кщо слово "культура" застосувати в антропологічному значенні, то П. в цьому аспекті є частиною штучних світів чи культур, створених людськими суспільствами. Таке визначення П. є цінніснонейтральним: у ньому не говориться, що П. ми повинні називати тільки діяльність, спрямовану на забезпечення загального "добробуту" суспільних цінностей. Ціннісно-нейтральне ("владне") розуміння П. лежить у руслі т. зв. політичного реалізму, засновником концепції якого вважають Мак'явеллі. Сучасне розуміння П., хоча й містить елемент політичного реалізму, полягає у визнанні певних обмежень у застосуванні тих технологій, що мають метою утвердження влади. Такі обмеження є різними у різних суспільствах, у різні історичні періоди та в різних історичних ситуаціях Ц. е можуть бути певні традиції, різного роду соціальні та правові норми, особливо способи легітимізації суспільної влади, звичаї, певні міфи і стереотипи суспільної свідомості тощо. Загалом наведене щойно визначення є радше нормативним (про що свідчать коментарі до нього, в яких заперечується, що П. можна розуміти як застосування "голої сили"). У нормативному розумінні П. - вид діяльності, яка має метою забезпечення найважливіших передумов добробуту суспільного утворення шляхом узгодження інтересів та ціннісних орієнтацій осіб та суспільних груп. Словом "добробут" у даному разі позначають не лише матеріальний, а й духовний стан суспільства; термін "передумови" позначає тут деякі необхідні передумови, за наявності яких люди найбільшою мірою здатні реалізувати свою творчу енергію; вислів "узгодження інтересів і ціннісних орієнтацій" передбачає, по-перше, що люди повинні мати можливість висловлювати думки щодо своїх інтересів та ідеалів і що політик не може унезалежнювати себе від цих розумінь та нав'язувати людям силою той спосіб життя, який він вважає кращим для людей (насильне "ощасливлення"). Звідси випливає, що П. має полягати передусім у врахуванні різних інтересів, різних понять про добро і щастя, різних ідеалів, аби узгоджувати їх, тобто вона полягає у відверненні насильницьких конфліктів. Звідси вислів: "П. - це мистецтво можливого". Коли говорять: "Де починається війна, там закінчується П.", то в даному випадку маємо справу з нормативним розумінням П., з якого випливає, що не кожен "політичний" режим є політичним. Не є такими тиранія, олігархія, диктатура, тоталітаризм, демократія в її популістських варіантах. Внутрішня П. перестає бути П., якщо ігноруються інтереси осіб, соціальних та етнічних груп чи всього суспільства (нації), тобто коли нав'язується воля однієї особи, групи осіб чи більшості М. іжнародна П. також перестає бути П., коли одна держава або група держав нав'язують силою свою волю іншим народам або державам. У цьому сенсі справедливим є вислів: "Де починається насильство, там кінчається П.". Варто зауважити, що з ціннісно-нейтрального розуміння П. (коли таке розуміння утверджують не як метод дослідження, а як принцип) випливає політичний нігілізм, що є поширеним явищем у посткомуністичних країнах (де П. часто розуміють як засіб утвердження групових інтересів). Але навіть у межах загалом демократичних течій політичної філософії (та відповідних ідеологій) різні теорії наголошують деякі відмінні аспекти в розумінні того, якою має бути мета П. та якими лівіють бути політичні технології Я. к правило, різні концепції П. відповідають різним концепціям держави: те, як розуміють мету та засоби П., залежить передусім від того, в чому вбачають призначення держави (див. держава).

АНАРХІЗМ ( від грецьк. άναρχια - безвладдя) - сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване управління суспільством, пропонуючи побудову суспільного ладу шляхом добровільного об'єднання у спілки або спільноти. Найважливішою прикметою змісту анархістської політичної концепції (або близької до А.) є утвердження цінності окремої особистості та індивідуальної свободи у найбільш радикальній формі. Віддалені ідейні коріння А. можна віднайти у деяких течіях давньогрецьк. філософії (істоїцизм), також в індивідуалістських та комунітаристських елементах християнства. Перше чітке формулювання ідей А. дав англ. політичний філософ, романіст та есеїст Годвін (1756 - 1836) у кн. "Дослідження політичної справедливості" (1793), в якій він обґрунтував ідею бездержавного суспільного ладу. В 40-х рр. XIX ст. А. оформлюється в окрему течію політичної думки, яка у друг. пол. XIX - на поч. XX ст. досягає суттєвого впливу, особливо у деяких європейських країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). Дослідники політичних ідеологій, даючи типологію А., вирізняють: а) індивідуалістський А.; б) комуністичний А. (анархо-комунізм); в) проміжний між першим та другим - індивідуалістськи-комунітаристський А. Цей поділ на різновиди має своєю підставою різницю у підході до проблеми "особистість - спілка (спільнота)". Залежно від того, якими засобами політична концепція пропонує досягати мети, анархічні політичні концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуалістський варіант А. заперечує будь-які суспільні установи (сім'ю, церкву, традиції, політичні партії, державу) та будь-які форми колективної свідомості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулювання індивідуалістського різновиду А. дав нім. філософ, лівий гегельянець Штирнер (1806 - 1856) у своєму творі "Єдине та його власність" (1845). Інші анархістські політичні концепції намагаються врівноважити захист автономії окремої особистості з потребою єднання людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає перехідну форму - індивідуалістсько-комунітаристський А.: особистості, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, об'єднуються у відносно невеликі спілки, які, в свою чергу, можуть утворювати спілки спілок. До індивідуалістсько-комунітаристського А. належить політична концепція Пру дона - франц. філософа, який у кн. "ЇЦо таке власність" піддав критиці капіталістичний ринок як спосіб гноблення виробника. Оскільки у цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то розвиток цієї ідеї політичними філософами кін. XIX ст. іноді називають "концепцією взаємності". Ідеї Прудона відіграли важливу роль у стимулюванні профспілкового руху—реформістського анархо-синдикалізму. Крім того, вони стали одним із джерел революційного анархо-синдикалізму. Найвпливовішим його теоретиком став франц. інженер та соціальний філософ Сорель (1847 - 1922). Він зазнав впливу ідей Ніцше, Маркса та Бергсона, поєднавши таким чином марксистську орієнтацію на практичну дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом. Революційний А. рос. політичного філософа Бакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітаристського (колективістського) А.: він вважав, що держава має бути зруйнована насильницьким шляхом і замінена федерацією вільно утворюваних селянських та робітничих спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали розподіл (кожному відповідно до його трудового внеску). Колективістські тенденції концепції Бакуніна були посилені у політичній філософії Кропоткіна (1842 - 1921), який перетворює спільноти (рос. "общиньї") в основу всього суспільного ладу - у колективного власника засобів виробництва та (шляхом їх об'єднання у федерації) у замінника держави. У тлумаченні Кропоткіна комунітаристський різновид А. набув своїх крайніх форм і став комуністичним А. (анархокомунізмом). В Україні перше свідоме формулювання ідей А. (як складника лібералізму у політичній концепції Драгоманова) репрезентує індивідуалістськи-комунітаристський та реформістський різновид А. Драгоманов - ліберал (вірить у поступ, розум, емансипацію шляхом просвіти і та ін.), конституціоналіст, але ідейна противага бюрократичному централізму та імперіалізму зосереджена передусім в анархістських елементах його концепції. Цим ідеям не випало стати джерелом для появи ідеології анархістського політичного руху в Україні. Анархістський політичний (військовий) рух 1917 - 1921 рр., очолюваний Махно (1884 - 1934), виявив нестачу історично нагромадженого політичного досвіду та конструктивізму: він був руйнівним щодо впровадження тих елементів порядку, які пов'язані зі становленням укр. незалежної держави (фактично рос. більшовики використали його з цією метою). Все це, зрештою, прирекло його на роль деструктивної сили (у кращому випадку, на роль загонів сільської самооборони) і призвело до поразки.

ЕЛІТА ( від лат. eligo - вибираю) - група осіб, яка займає провідне або керівне становище у будь-якій галузі людської діяльності: політичній, економічній, військовій, науковій, управлінській, культурній, інтелектуальній, спортивній тощо. Хоч зародки елітарних концепцій можна знайти ще в Конфуція чи Платона, але засновниками сучасних теорій Е. стали італ. політичні мисленики Моска (1858 - 1941) та Парето (1848 - 1923); послідовником Моски став Міхельс (1876 - 1936). Концепції Е. з'явилися, по-перше, внаслідок критики представницької демократії (як прихованої форми домінування різного роду Е.) і, по-друге, класової марксистської теорії, яка виправдовувала тезу про керівну роль окремих груп (партійних верхівок та лідерів) І. дейну основу елітарних концепцій становить консервативна соціальна філософія: будь-який суспільний лад ґрунтується на суспільній ієрархії, на вертикально організованих структурах. На вершині цих структур знаходяться охоронці цінностей даної культури, організатори, творчі особистості, а на нижчих щаблях - виконавці, що здатні успішно діяти, коли визначено мету і загальний напрям руху. Вся складність політичної дії полягає у мудрому поєднанні оновлення зі збереженням. Необхідність успадковувати досвід, нагромаджувати елементи культури та цивілізованості потребує такого оновлення чи заміни Е. (циркуляції Е.), які б не були руйнівними для успадкування того, що має бути збереженим. Цей консервативний підтекст концепцій Е. стоїть в опозиції як до просвітницької спадщини лібералізму та соціал-демократизму (з перебільшеним наголошуванням на соціальному проектуванні), так і до комунізму та фашизму В. ідповідно до вихідної концептуальної позиції та необхідності пристосувати термін "Е." до конкретних обставин філософи, соціологи та політологи обирають різні ознаки, якими мають володіти люди, що, з їх точки зору, складають Е.: культурні та моральні характеристики, творчі та організаційні здібності, сила волі, твердість віри тощо. Оскільки реально існуючі Е. тільки до певної міри відповідають тим вимогам, на основі яких має здійснюватися їхнє формування, то утворюється більша чи менша розбіжність між нормативним та емпіричним складниками цього поняття. Найважливішим є поділ всіх концепцій Е. на нормативні (ціннісні) та функціональні. Перші ґрунтуються на тому, що Е. має бути носієм вищого рівня культури та цивілізованості, творцем та охоронцем таких цінностей, як свобода, справедливість, правовий порядок (стабільність), культурна самобутність (нації), добробут тощо. Другі успадковують політичний реалізм Мак'явеллі і визначають Е. як будь-яку керівну меншину (без включення у це поняття ціннісних ознак). Оскільки ця тенденція наявна у засновників теорії Е., то їх іноді називають мак'явеллістами (що може призводити до непорозумінь). Перша тенденція виразно репрезентована в Ортеги-і-Гассета ("Повстання мас"). Нехтування ціннісними критеріями руйнує концепт Е., бо відкриває можливість вважати Е. будьяку групу, яка будь-якими засобами здобуває та утримує керівне становище. Якщо певна керівна група виходить у своїх діях із суто групових (класових), кланових інтересів (приховуючи цей факт за допомогою риторики), то є підстави вважати цю групу псевдо- чи квазі-Е. Причини виникнення псевдоеліти можуть бути політичні (напр., бюрократичний корпоративізм "номенклатури" у комуністичних режимах та його збереження і модифікація у сучасних незалежних посткомуністичних державах), економічні, психологічні тощо. Психологічні пов'язані з інерцією стереотипів у мисленні й поведінці ("старіння" Е.) та відсутністю ефективно діючих механізмів її оновлення (напр., люди, що свого часу зробили важливий внесок у певну галузь діяльності, можуть використовувати колишні заслуги для збереження свого керівного становища). Виникає проблема "відкритості-закритості" Е. з домінантою у її вирішенні на "закритості". Важливими видами Е. у сучасних суспільствах є професійні Е., зокрема у галузі науки. У наукових спільнотах основними критеріями Приналежності до Е. є високий рівень професійності та моральної й загальної культури (в т.ч. дотримання норм професійної етики); про наукову Е. можна говорити тільки у тому разі, якщо керівні особи (які визначають стратегію наукових досліджень та організовують наукове життя) відповідають цим критеріям. Ціннісне поняття Е. перестає бути продуктивним, якщо його (як деяку регулятивну ідею) не співвідносять із тим, хто, з яких причин і якими засобами у даному суспільному середовищі досягає керівного становища. Без дослідження особливостей даного суспільного середовища постулювання ціннісних критеріїв Е. приречене залишатися добрим побажанням. Різні концепції Е. можуть стати об'єктом критики з огляду на те, що їх можуть використовувати як ідеологію, яка має антидемократичне спрямування. Визнання ієрархічності соціального життя і природності існування Е. створює підстави для виправдання бюрократизації як тенденції суспільного життя. Зокрема, функціональна концепція Е. відносно легко стає основою ідеології, з допомогою якої ті чи ті суспільні групи утверджують своє керівне становище (т. зв. "елітизм"): відкидаючи ціннісну концепцію Е. як ідеалістичну і проповідуючи політичний реалізм, окремі індивіди та групи індивідів легко скочуються в політиці до цинізму. Політична історія України свідчить, що в умовах бездержавності вкрай утрудненим є формування не тільки політичної, а й культурної Е. За таких умов не існує прошарків, які б успадковували один від іншого завдання збереження і творення культури, нації, держави. На це явище вказує, зокрема, Лисяк-Рудницький. Воно є характерним для тих народів Сх. та Пд. Європи, які входили до складу імперій. На ролі Е. у збереженні та творенні культури, нації та держави наголошували Липинський та Донцов. Оскільки вони репрезентували різні політичні ідеології (перший - консерватизм, другий - націоналізм), то відповідно відрізнявся їхній підхід до проблеми Е.

НАЦІОНАЛІЗМ УКРАЇНСЬКИЙ - деяка сукупність ідей та уявлень, в яких наголошується цінність нації. Джерела Н.у. вбачають передусім у поезії. Шевченка, де Н.у. виступає як поєднання цінності особи та нації, самобутньої культури та державної незалежності. Принципи Н.у. політичного вперше були чітко сформульовані Міхновським, потім Н.у. виступає важливим складником "популізму" (у розумінні ідеалізації простого народу як основи нації - Грушевський), консерватизму - у наголосі на еліті як носії культури і національної єдності (Липинський), а також складником деяких варіантів соціалізму та комунізму (націонал-комунізм). Внаслідок поразки Української Народної Республіки та утвердження авторитарних і диктаторських режимів у сусідніх державах (Польща, Росія) та поширення ідей інтегрального націоналізму в Зх. Європі, в 20-ті рр. в Зх. Україні виникає інтегральний націоналізм, одним із впливових ідеологів якого став Донцов. Філософськими засадами його політичної публіцистики був ірраціоналізм, волюнтаризм, елітизм. Н.у. в формулюванні Донцова не став загальноприйнятою ідеологічною доктриною націоналістичного руху 20 - 30-х рр. у Зх. Україні; крім того, він зазнавав критики (часто нищівної) і в націоналістичних колах. Більш зважені та помірковані версії Н.у. розвивали Вассиян, Сціборський та ін. Загалом Н.у. інтегральний (військовий) становив реакцію на домінування сили в міжнародних і міжнаціональних взаєминах, коли єдиним способом виживання нації могла бути тільки орієнтація на силу в протистоянні агресивним диктаторським режимам. Такою силою стала Українська повстанська армія, котра в боротьбі за незалежну Україну від 1941р. до поч. 1950 р. змушена була вести боротьбу і проти нім. фашизму, і проти рос. імперіалізму, прихованого за вивіскою СРСР. У ході цієї боротьби ідеологія Н.у. зміщувалася в бік визнання важливих елементів демократії та відмови від тенденцій ксенофобії, наявних в русі в період його формування. У післявоєнний період тільки од кін. 50-х рр. (особливо в 60-х рр.) став можливим культурний, інтелектуальний та громадський рух, який наголошував цінність нації як культурної самобутності у поєднанні із цінністю особи. Цей рух містив також більш-менш приховані, рідше - відкрито висловлені політичні вимоги (від розширення автономії до незалежності). Провідними постатями руху були Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус, Михайло Брайчевський, Валентин Мороз та ін. Виникли також окремі нелегальні політично спрямовані групи (група Лук'яненка-Кандиби та ін). У 70-х рр. рух поступово набуває виразного правозахисного характеру, проте він не мав єдиної ідеології і об'єднував широкий спектр орієнтацій - від прихильників "соціалізму з людським обличчям" та націонал-комунізму до "чистих" демократів і таких, які вважали здобуття державної незалежності основною метою Ф. ілософське підґрунтя руху також включало різні інтелектуальні тенденції: найбільший вплив мав екзистенціалізм, ревізіонізм, почасти аналітична філософія. З кін. 80-х та в 90-ті рр. XX ст. наголос на нації як носієві культурної самобутності та державної незалежності став важливим складником ідеології укр. націонал-демократів - широкого політичного руху, що його від кін. 80-х рр. репрезентує низка громадських організацій та партій. Ідеологія націонал-демократизму зберігає наголос на цінності нації як носія культурної ідентичності та державної незалежності, з одного боку, та гаранта прав людини, з іншого. В умовах, коли зберігається загроза культурній ідентичності українців внаслідок експансії рос. мови і культури, ідеологія укр. націонал-демократів не може її ігнорувати і, відтак, мусить поєднувати в собі громадянський та культурний аспекти. Н.у. у вузькому розумінні слова (коли політичні організації використовують термін "Н.у." як самоназву) представлений низкою організацій та партій, найвідоміші з яких ОУН, КУН та ін. В їх ідеології більшою чи меншою мірою наявні опозиції щодо лібералізму та громадянського націоналізму. Попри початковий період досліджень націоналізму в Україні до певних здобутків у цій галузі слід віднести антологію "Націоналізм" (Київ, "Смолоскип", 2000), підготовлену групою вчених з дослідження світового та укр. націоналізму на базі Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

ДЕМОКРАТІЯ - тип держави або політичної системи управління, що ґрунтується на принципі народовладдя. Поняття "Д." змінювалося історично; у сучасних політичних концепціях його тлумачення також мають значні відмінності. Ці відмінності зазвичай пов'язані з відповіддю на два чільні питання: а) що позначають словом "народ"?; б) у який спосіб "народ" здійснює самоврядування? Вперше термін "Д." був уведений в обіг в Афінах у V ст. до н. е. Словом "народ" ("demos") тоді позначали частину дорослого населення міста-держави (поліса), яке мало право брати безпосередню участь в обговоренні питань, що стосувалися життя міста-держави (цієї участі були позбавлені раби, жінки та люди, що у будь-якому поколінні переселилися у місто-державу). Розмежування на загальні (суспільні, політичні) питання і такі, у розв'язанні яких особа має діяти, виходячи з особистого рішення, стало однією з важливих ознак демократії. Розуміння Д. як безпосередньої участі громадян у розв'язанні спільних справ (а це вимагало, щоб територія держави була невеликою) є характерним для Руссо. Одначе поява в Європі національної держави супроводжувалася тим, що поняття народу стало поняттям нації, а великі територіальні розміри новочасних держав зробили неможливою безпосередню участь великого загалу людей в управлінні. Внаслідок цих змін Д. набуває ознак "представницької". Цей новий тип Д. став предметом аналізу та різноманітних оцінок - позитивних, скептичних та різко негативних. На противагу переважно оптимістичній оцінці представницької Д. в ліберальній політико-філософській традиції, консервативна традиція наголошувала на таких її вадах, як індивідуалізм, утилітаризм, просвітницький конструктивізм (див. консерватизм). Різко негативна оцінка Д. була притаманна соціальній філософії марксизму, який вважав будь-яку державу знаряддям класового гноблення Н. егативно оцінювали представницьку Д. також прихильники анархізму, оскільки вважали, що за фасадом такої Д. приховане всевладдя бюрократичного централізму. Скептична оцінка представницької Д. характерна також для елітарних концепцій. Прихильники цих концепцій вважають, що вибір представників народу контролюється елітою або елітами - політичними, військовими, економічними, культурними тощо (див. еліта). Починаючи з серед. XIX ст. на Заході почав установлюватися сучасний тип Д., засад ничими прикметами якого є інституційний та ідеологічний плюралізм (вільне змагання різних політичних ідеологій). Суть інституційного плюралізму полягає у фактичному існуванні та узаконенні різноманітних асоціацій та автономних організацій. До останніх, окрім політичних (політичні партії, лобістські групи та інші групи тиску, незалежні центри політичного аналізу та політичної інформації тощо) належать також профспілки, автономні освітні, культурні, гуманітарні та ін. організаційні утворення. Той факт, що інститут представницької Д. різко зменшив число громадян, здатних брати безпосередню участь у виробленні та прийнятті політичних рішень, спонукав до появи ідеї (та відповідної практики), відомої під назвою "Д. участі". Суть цього різновиду Д. полягає в орієнтації на те, щоб якомога більше рішень, в тім числі політичних, приймалося не централізовано (на верхніх щаблях державної влади), а внизу, на рівні місцевих та інших організацій; практика "Д. участі" включає також проведення різного роду опитувань та референдумів. Поняття "Д. участі" близьке до поняття т. зв. "прямої Д.", для якої характерними є акції "прямої дії" (страйки, вияви громадянської непокори тощо). Одним із напрямів поглиблення Д. деякі політичні філософи вважають "економічну Д.": збільшення участі працівників в управлінні підприємствами. Проте, як показав досвід (зокрема в колишній комуністичній Югославії), збільшення такої участі зазвичай не сприяє економічній ефективності. Історія розвитку суспільства засвідчує, що Д. сама по собі не є ідеальним засобом, що розв'язує всі проблеми (соціальні, політичні, управлінські та ін.). Вона доконечно потребує існування відповідних культурних, економічних та соціальних передумов. Це було відомо ще Аристотелю, який у "Політиці" показав, що наслідки демократичного управління залежать від того, з якою саме Д. в кожному окремому випадку ми маємо справу. Сучасна Д. спроможна виявляти свої переваги за відповідного рівня загальної культури суспільства, відносно високого рівня добробуту та наявності широкого середнього класу. Вона передбачає високий рівень здатності людей до самоконтролю, виконання своїх громадянських обов'язків, до розумного поєднання індивідуальних та групових інтересів з інтересами інших людей та суспільних верств, отже, зрештою, до забезпечення спільного добробуту. Цими здатностями повинні насамперед володіти представники політичної еліти. Якщо ця умова не зреалізована, то Д. може зазнавати змін або у бік бюрократичної централізації або диктатури В. ірогідність такого повороту зростає в міру того, як Д. перетворюється на прикриття безвладдя та хаосу. Чим менше люди здатні до самоконтролю, тим більшої ваги набуває зовнішній контроль над їхньою поведінкою. Це фундаментальний закон суспільного життя О. тже, міра свободи в сучасних суспільствах прямо залежить від того, наскільки самі люди шанують моральні та правові цінності. Сучасна укр. Д. також має серйозні вади, найглибшою причиною яких є стан масової свідомості, успадкований від комуністичного минулого. Саме це дозволило колишній комуністичній номенклатурі зберегти впливові позиції в економічних та владних структурах, що призвело до формування посткомуністичної неономенклатури і, як наслідок цього, до гіпертрофії бюрократичних структур та регламентацій.

Ленін, Володимир Ілліч (справжнє прізв. Ульянов) (1870, Симбірськ, нині Ульяновськ - 1924) - рос. марксист, один із теоретиків і практиків ідеології більшовизму. Навчався в Казанському та Петербурзькому ун-тах. У 1893 р. став співзасновником Петербурзької "Спілки боротьби за визволення робітничого класу" (1895). Від цього часу розпочинається його професійна революційна діяльність, що ідеологічно базувалася на радикальній версії марксизму (більшовизм) і стала, зрештою, одним із вирішальних чинників жовтневого перевороту в Росії у 1917 р. У своїх засадничих філософських підходах Л. стояв на позиції діалектичного матеріалізму. Він поєднував певну концепцію метафізики (онтології), яку позначав терміном "матеріалізм", та діалектичний метод. Л. розумів матеріалізм в його, як на той час, дуже наївній формі, ґрунтуючись на понятті "відображення" (нехтуючи критикою наївного реалізму в попередній філософії, зокрема Кантом). Л. вважав, що поняття матерії нічого іншого, крім "об'єктивної реальності", даної нам у відчутті, не позначає. Такого ж наївного реалізму дотримувався в розумінні діалектичного методу, логіки і теорії пізнання, оскільки виходив з передумови, що основою діалектичного методу є "об'єктивна логіка" (логіка самої реальності). Наївність, спрощеність загальних філософських підходів зумовили нерозуміння і неприйняття Л. зростаючої ролі концептуалізму в новітній науці, ускладнення її понятійного апарату (про що свідчить передусім книга "Матеріалізм та емпіріокритицизм"). Це значною мірою наперед визначило драматичний конфлікт між "марксистсько-ленінською філософією" та новими напрямами в науці XX ст. Діалектичний матеріалізм задовольняв Л. можливістю поєднати догматизм з релятивізмом, що було корисним під кутом зору політичної практики. В своїй суспільно-політичній філософії Л. був прихильником історичного матеріалізму (економічного редукціонізму); дотримувався погляду, що економічний базис (субструктура) визначає політичну сферу та ідеологію (надструктура). Але при цьому він (як і Маркс) прагнув поєднати віру в історичну необхідність (закономірність) з активізмом (люди є творцями своєї історії) З. агалом його суспільно-політична філософія була підпорядкована політичній практиці - установленню "диктатури пролетаріату", тобто диктатури більшовицької партії, яку Л. апріорно вважав виразником інтересів пролетаріату. Саме з цією метою Л. почасти видозмінив суспільно-політичну філософію Маркса, а почасти доповнив її тезами про перемогу соціалізму у відносно відсталій і початково одній країні (Росії), про партію як авангард робітничого класу та принципом демократичного централізму в побудові партії (витлумаченого ним в бюрократично-централістському сенсі). Зрештою Л. обґрунтував політичну ідеологію більшовизму (рос. комунізму), який став зразком та основою поширення комунізму і поза межами Росії. Це була політична доктрина, що виправдовувала ліквідацію демократії та утвердження диктатури партійної бюрократії - "нового класу" (за висловом Джиласа). Тема "Ленін і Україна" стосується передусім розуміння Л. нації та міжнаціональних взаємин і оцінки керованої ним практичної політики в міжнаціональних взаєминах. І в цій ділянці, яків інших, Л. використовував діалектичну софістичну риторику, змінюючи при потребі гасла, але послідовно домагаючись збереження рос. імперії в оновленій формі.

[br]

Осн. тв.: "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1909); "Три джерела і три складові частини марксизму" (1913); "Філософські зошити" (1914 - 1916); "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916); "Держава і революція" (1917).

Арон, Раймон (1905, Рамбервіллер - 1983) - франц. соціолог, філософ, політолог, публіцист. Отримав освіту у Вищій нормальній школі у Парижі (1924 - 1928). Од 1930 р. перебував у Німеччині, де читав лекції спочатку в Кельні, потім у Берліні. Повернувшись до Франції, у 1935 р. видає кн. "Критика філософії історії", в якій проаналізував погляди Дильтея, Риккерта, Зиммеля, Вебера. У 1938 р. захистив дис. "Критична філософія історії". У1955 - 1968 рр. очолював кафедру соціології в Сорбонні, а з 1970 р. - кафедру сучасної цивілізації в Колеж де Франс. А. був послідовним критиком марксизму та його прибічників з табору лівої інтелігенції, зокрема, за їх підтримку СРСР. За своїми філософськими поглядами був супротивником позитивізму, історицизму і сцієнтизму, виступав проти претензій суспільних наук на те, щоб замінити собою політичні цінності і рішення, а також проти спроб обмежити та заперечити свободу індивіда. У політичній сфері активно захищав свободу, виступав проти поневолення державними режимами індивідуальної свободи і відносив себе до ліберального напряму. Поглядам А. притаманний скептицизм стосовно будь-якої ортодоксальної ідеології. Він є одним із авторів теорії деідеологізації, чільним розробником теорії "єдиного індустріального суспільства" (50-ті рр. XX ст.). З 1963 р. А. - член Франц. академії моральних і політичних наук, а також почесний член академій інших держав.

[br]

Осн. тв.: "Опіум для інтелігенції" (1955); "Виміри історичної свідомості" (1961); "Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство" (1962); "Розчарування в прогресі" (1963); "Есе про свободи" (1965); "Демократія і тоталітаризм" (1965); "Найважливіші етапи соціологічної думки" (1967); "На захист занепадницької Європи" (1977); "Мемуари: 50 років політичних роздумів" (1983).

ДОКТРИНА - вчення, система теоретично обґрунтованих поглядів на суттєво важливі соціально-політичні, моральні, релігійні та ін. питання. Д. виступає найбільш концептуалізованою формою існування ідеології, яка безпосередньо орієнтована на практичну дію, втілення в життя, дотримання в політиці і повсякденній поведінці. На відміну від ідеології, Д. часто може існувати у вигляді конкретного документа. Здебільшого категорію Д. вживають для позначення концептуальних засад політичної філософії і практичної політики (зовнішньополітична Д., військова Д. та ін.). Д. також можна вважати певні сутнісні положення ідеологічної системи, за умов збереження яких вона зберігає свою самобутність і визначеність. Процес активного навіювання різними засобами певних ідеологічних поглядів отримав назву "індоктринація". Остання вважається різновидом маніпуляції свідомістю, хоча звичайно індоктринація складає сутнісну основу більшості політичних кампаній, політичної пропаганди тощо.

БІЛЬШОВИЗМ - рос. різновид комуністичної політичної філософії та політичної практики, що був втілений у діяльності Рос. соціал-демократичної партії (більшовиків) (див. комунізм). Провідну роль у формуванні та реалізації Б. відіграв Ленін. Особливості рос. комунізму значною мірою були визначені саме Б., хоча термінологічно він визначає лише перший період в його еволюції. Наступними були сталінізм, період Хрущова - Брежнєва та період Горбачова. Кожний із цих періодів, попри спільне між ними, має свої ідеологічні особливості та особливості політичної практики. Термін "Б." не є синонімом терміна "марксизм-ленінізм". Останній почав застосовуватись і набув свого специфічного значення тільки в часи сталінізму і, на думку багатьох дослідників, позначає певну ідеологічну доктрину. Ленін сформулював основні засади своєї політичної концепції в останнє десятиліття XIX ст. Вона включала певне пристосування політичної філософії Маркса до умов Росії, а саме: особливе тлумачення імперіалізму як вищої стадії в розвитку капіталізму, тезу про нерівномірність розвитку та про можливість перемоги комуністичної революції в економічно відсталій країні (Росії), вчення про партію як авангард робітничого класу та концепцію побудови партії на засадах централізму. Питання про принципи побудови партії стало предметом суперечки між рос. соціал-демократами, що призвело до розколу між ними на другому з'їзді РСДРП у 1903 р. (де за ленінську концепцію проголосувала більшість, звідки і походить назва "більшовики"). Принцип "демократичного централізму", який було взято за основу побудови партії, Ленін витлумачив у суто централістському дусі, що призвело до впровадження гегемонії партійної верхівки і навіть культу однієї особи. У поєднанні з тезою про "диктатуру пролетаріату" та тезою про партію як авангард цього пролетаріату ленінська політична філософія є варіантом обґрунтування диктаторської форми правління. Розкол 1903 р. призвів до виокремлення більшовиків в окрему партію (1912). Втім, у політичній концепції Леніна багато питань залишалося без відповідей. Деякі принципи та гасла він свідомо залишав невизначеними з метою маніпулювання ними залежно від ситуації (напр., про право націй на самовизначення). Після збройного захоплення влади більшовики постали перед фактом відсутності чіткої економічної політики, що невдовзі виявилось у введенні політики "воєнного комунізму" з наступною його заміною на т. зв. "нову економічну політику" ("неп"). Після збройного захоплення влади і в період громадянської війни дедалі зміцнювалась тенденція застосовувати силу влади і безпосередні репресії у дискусіях з політичними опонентами. Терор став вирішальним засобом розв'язання всіх політичних конфліктів Ш. лях до встановлення терористичної диктатури було остаточно визначено З. окрема, право надій на самовизначення одержало в ленінській інтерпретації тлумачення, з допомогою якого можна було виправдати (в ім'я "класової солідарності" чи "інтернаціоналізму") рос. агресію проти щойно сформованих незалежних національних держав. У Польщі більшовики зазнали поразки і змушені були відступити, чого не сталося в Україні, бо українці через брак національної свідомості, єдності та організованості не змогли протистояти агресії. Б. як політична ідеологія і практика зводиться до мінімального набору спрощено сформульованих принципів та прагматичної технології утримання влади. Що саме потрібно відносити до "серцевини" Б., а що є другорядним чи не принциповим, породжувало численні суперечки (часто в принципі нерозв'язні!). Адже відповідь на це питання значною мірою залежала від того, що вважали (чи не вважали) принциповим у Б. самі більшовики. З'ясування питання про те, хто є "справжнім більшовиком", завершувалось, зазвичай, "оргвисновками" і репресіями стосовно тих, кого оголошували "несправжніми більшовиками". Невизначеність, обман, груба сила - чільні риси Б.

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ - наукова установа для розробки фундаментальних проблем філософської науки і координації філософських досліджень в країні, підготовки наукових кадрів. Створений 1946 р. в Києві. І. ф. очолювали: акад. М.Е. Омельяновський (1946 - 1952), чл.-кор. Д.Х О. стрянин (1952 - 1962), акад. П.В К. опнін (1962 - 1968), акад. В.І. ІПинкарук (1968 - 2001), од 2001 р. - чл.-кор. М.В. Попович. У розвитку І.ф. вирізняється три періоди. Перший (1946 - 1960) характеризується тим, що його наукова діяльність була дуже обмеженою ідеологічним контролем. Однак уже в той час І.ф. видав пращ, в яких зроблено серйозні кроки до осмислення досягнень фізики пер. пол. XX ст. (М.Е. Омельяновський, М.Б. Вільницький), висвітлення світогляду визначних представників укр. культури і науки - Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Грабовського, М. Максимовича (Д-Х. Острянин, І.П. Головаха, В.Ю. Євдокименко, М.В. Гончаренко, О.Г. Білоус). Другий період (1961 - 1990) відзначається потужним професійним зростом і кадровим зміцненням, істотним розширенням і урізноманітненням тематики досліджень, різким скороченням кон'юнктурної тематики, створенням нових та реорганізацією існуючих наукових підрозділів, надаючи їм нового наукового спрямування. Попри незначну кількість видань, які мали апологетичний характер і намагалися підвести філософський ґрунт під ідеологічні та політичні догми, що нав'язувалися, переважна більшість наукових розробок і видань цього періоду були присвячені актуальним проблемам філософської науки. В цей час започатковуються нові наукові напрями, набирають нового повороту існуючі. Виросла група науковців, яка отримала наз ву "Київської школи філософів". Засновано новий напрям у філософії науки - логіку наукового дослідження (П.В. Копнін, М.В. Попович, С.Б. Кримський, П..Ф. Йолон, А.Т. Артюх, Є.Є. Лєдніков), у межах якого засобами формального та концептуального аналізу досягається реконструкція наукового дослідження як логічно послідовного процесу. Накреслився відхід від ортодоксальних схем аналізу філософських проблем природознавства і перехід до розробки нового концептуального апарату (П.С. Дишлевий, Н.П. Депенчук, Ф.М. Канак, В.С. Лук'янець). Розгортаються дослідження філософських проблем людини, умов формування та функціювання людського світогляду, людського світовідчуття та світосприймання (В.І. Шинкарук, В.П. Іванов, О.І. Яценко, М.Ф. Тарасенко, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов). Висвітлення історії укр. філософії та укр. культури взагалі вперше було поставлено на міцну базу історичних першоджерел. Розпочато вивчення недосліджених періодів, подій і явищ укр. філософської культури, філософської спадщини визначних мислителів минулого, зокрема, діячів Києво-Могилянської академії (В.М. Нічик, В.С Г. орський, М. В. Кашуба, М. Рогович, В.І. Іваньо). Видані фундаментальні праці з історії класичної нім. філософії (В.І.Шинкарук, М.О. Булатов). Були виконані розробки з методології соціального пізнання (В.І. Куценко, М.М. Мокляк, І.В. Бойченко, М.І. Михальченко, Ю.Д. Прилюк), соціально-психологічної структури особи та умов її формування (Л.В С. охань, О.А. Донченко). Вперше в Україні були застосовані методи конкретної соціології до вивчення радянської дійсності і обґрунтовані соціологічні концепції, істотно відмінні від офіційних (В.П. Чорноволенко, Ю.П. Сікорський, В.Л. Оссовський, В.І. Волович, В.І. Паніотто, А.О. Ручка, Є.І. Головаха, К.К. Грищенко). В кінці 70-х соціологічні підрозділи були об'єднані у Відділення соціології І.ф., а в кінці 80-х реорганізовані в окремий Ін-т соціології НАН України.. За свої наукові новації І.ф. і його науковці зазнавали гострих ідеологічних нападів та політичних звинувачень з боку партійних органів і ортодоксальних філософів. У третій період (од 1991р.) була перебудована тематика і науково-організаційна структура І.ф. відповідно до сучасних потреб трансформації укр. суспільства та духовного відродження, тенденцій розвитку світової філософської науки. Здійснені розробки і видані фундаментальні праці з актуальних проблем філософської антропології (В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, М.О. Булатов, Н.В. Хамітов, Є.І А. ндрос), філософії культури та методологічних засад осмислення історії укр. культури (В.І. Шинкарук, М.В. Попович, С.Б. Кримський, Є.К. Бистрицький, С.В. Пролеєв), естетики та філософії мистецтва (В.І. Мазепа, О.В. Білий, Р.П Ш. ульга), етики (В.А. Малахов, А.М Є. рмоленко), філософії дискурсу і філософських проблем знакових систем (М.В. Попович), логіки (А.Т. Ішмуратов, В.Й О. мельянчик), методології науки (С.Б К. римський, В.І. Кузнєцов, П.Ф. Йолон), філософії природознавства (В.С. Лук'янець, М.О. Кравченко, Л.В. Озадовська, В.Л. Храмова), екології (Ф.М. Канак, М.М. Кисельов, В.С. Крисаченко), соціальної філософії і філософії історії (М.М. Мокляк, В.І. Бойченко, В.Й. Коцюбинський), філософії нації та етносу (М.Т. Степико, Б.В. Попов, Л.Є. Шкляр), політичної філософії (В.С. Лісовий, Г.В Б. адзьо), історії філософської думки Київської Русі (В.С. Горський, Т.С Г. оліченко), філософської думки XIV - XVIII ст. (В.М. Нічик, Я.М. Стратій, В.Д Л. итвинов, О.М. Сирцова), філософської думки XIX - XX ст. (М.І.Лук, С.В. Бондар, О.С. Забужко, Л.П. Депенчук), пам'яток укр. та світової філософської думки (В.С. Лісовий, Н.П. Поліщук), історії зарубіжної філософії (В.С. Пазенок, А.Т. Гордієнко, В.В. Лях, Н.П. Поліщук, Є.М. Причепій, О.М. Соболь, Я.В. Любивий). Утворене в 1992 р В. ідділення релігієзнавства здійснило розробки і видало фундаментальні праці з філософії та історії релігії, сучасних релігійних процесів в Україні (О.С. Онищенко, А.М. Колодний, П. Косуха, П.Л Я. роцький, Л.О. Филипович, В.Є Є. ленський). Наукові розробки удостоєні Державної премії УРСР в галузі науки і техніки, шести наукових премій НАН України імені видатних учених. І.ф. співпрацює з багатьма зарубіжними науковими центрами. Має наукову бібліотеку, ж. "Філософська думка", "Практична філософія", "Філософські обрії", "Українське релігієзнавство", "Релігійна панорама", альманах "Мультиверсум". В І.ф. працює 91 науковець: 28 докт. наук, 56 канд. наук, 1 акад., 2 чл.-кор. НАН України, члени зарубіжних академій: Російської, Нью-Йоркської, Білоруської, Молдавської.

РЕФОРМА СОЦІАЛЬНА ( від лат. reformo - перетворюю) - перетворення, нововведення, перевлаштування певної сторони суспільного життя (порядків, інститутів, організацій, закладів), без докорінної зміни засад існуючої соціально-політичної структури і наявного соціального ладу. Досліджувана в історичному плані Р.с. протистоїть соціально-політичній революції, яка неминуче пов'язана зі зламом самих основ функціювання економічних, соціальних, політичних та ідеологічних інститутів даного суспільства. В умовах розвинутого, соціально диференційованого суспільства Р.с. можуть бути дуже різноманітними; суперечливими і за змістом, і за формами здійснення, і за впливом на перебіг соціальних процесів. Будучи спрямованими на прогресивні зміни у суспільному процесі, Р.с. постають водночас і як міра, покликана зберегти існування певного суспільства, суспільного ладу, тих чи тих соціально-політичних, економічних чи ідеологічних структур, інститутів, установ тощо. У процесі побудови, функціювання і подальшої поступальної зміни суспільства чи його відповідних утворень відносна протилежність Р.с. та соціальної революції не усувається. Як доводить новітня історія, в індустріальному та постіндустріальному суспільстві перебудова усталених економічних, соціальних, політичних та організаційно-ідеологічних структур вимагає не тільки Р.с., а й призводить за певних умов до корінних, революційних змін. Але і за подібних обставин докорінні перетворення у суспільстві здійснюються з опертям на комплекс Р.с. в усіх основних сферах суспільного життя С. піввідношення Р.с. та соціальної революції - одна з наріжних теоретичних і практичних проблем сучасного суспільствознавства! політичного життя, без теоретичного з'ясування якої не можна правильно зорієнтуватися в перспективах радикальних суспільних змін у сучасному світі. Це, зокрема, такі питання, як співвідношення прогресу, регресу та циклічності, теоретичних та моральних засад, суспільного поступу, місця та ролі компромісів у революції й реформуванні їхнього впливу на долю і щастя людей, інтереси яких зачіпають як Р.с., так і соціальна революція. Спрощений, прямолінійний підхід до цієї проблематики, притаманний догматичному суспільствознавству, нині дедалі більше витісняється принципово новими уявленнями, в яких значення соціальної революції вже не гіпертрофується і не ідеалізується, а об'єктивно з'ясовується її суперечливий характер, нерозривність її зв'язків з комплексом Р.с. в контексті одного й того ж соціально-історичного процесу.

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ - напрям у сучасній політичній філософії та ідеології, репрезентований численними течіями, версіями і рухами. Поява і вкорінення Н. відображає процес опанування соціальною думкою розвинених західних країн умов і обставин розвитку протягом XX ст., особливо його друг. пол. Н. відтворює доктринальну матрицю класичної ліберальної ідеології із її індивідуалістичною антропологією, обґрунтуванням мінімальної ролі держави, заохоченням приватної ініціативи, плюралізацією економічних форм тощо. Якщо ліберальні ідеї XVIII - поч. XX ст. були інновативними, а то й революційними, то у XX ст. вони виявили тенденцію до інституціалізму та обґрунтування стабільного соціального порядку. Позаяк стосовно докорінних цінностей цього порядку досягнуто певного соціального консенсусу, то відбулося відповідне спрямування ліберальної енергетики у річище "глибокого консерватизму". Н. - яскравий прояв цієї тенденції. Крім того, Н. становив до деякої міри реакцію на політику та ідеологію соціал-реформізму і кейнсіанства, на зростаючі егалітарні і патерналістські тенденції. Н. стоїть на заваді бюрократичній експансії, надмірному втручанню держави у ринкову синергетику, а спільноти - у справи людини, обстоює простір приватності (privacy) та ін. Ідеологія і практика Н. надала змогу мобілізувати і використати багатоманітні внутрішні (передусім - особистісні, інтелектуальні) ресурси високорозвинених країн. Подібно до консерваторів минулого, неоконсерватори зосереджені на докорінних інституціональних цінностях, які становлять засади гармонійного розвитку; це порядок і стабільність, авторитет і дисципліна, право і закон, релігія і церква, шлюб, сім'я і виховання тощо. Запорукою збереження і подальшого існування цих цивілізаційних цінностей (які вже перестали бути винятково західним надбанням) представники Н. вважають чесноти індивідуалізму й особистісної автономії, елітизм (зокрема, збереження виправданої ієрархії і нерівності), принцип приватної власності і приватного інтересу. Неоконсерватори, як і консерватори, великої ваги надають проблемам етосу і культури. Н. ставить на порядок денний і намагається вирішити питання культурної (й етнічної) ідентичності за умов, коли всі існуючі культурні світи відчувають на собі зростаючий тиск глобалізаторських викликів і усіляких загроз.

Маркс, Карл (1818, Трир - 1883) - нім. мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Навчався у Трирській гімназії (1830 - 1835), на юридичному ф-ті Боннського (1835 - 1836) і Берлінського (1836 - 1841) ун-тів. У 1839 - 1841 рр. працював над дис. "Відмінність між натурфілософією Демокрита і натурфілософією Епікура", отримав ступінь докт. філософії. Вчення М. складається з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціалізму. Загальний зв'язок їх наступний. На противагу Гегелю, М. розробив власний метод - матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення - матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип - вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин. На відміну від попередніх епох, коли домінували сільське господарство, ремісництво, торгівля їх продуктами, за часів М. на перший план вийшла промисловість, а головними діячами історії стали капіталісти і робітничий клас. їх взаємини М. розкрив у теорії відчуження, згідно з якою капітал складається з праці, котра не оплачується, відчужується завдяки тому, що капіталісти володіють засобами виробництва, а пролетаріат їх позбавлений. На цій підставі між ними точиться класова боротьба, кінцева мета якої, за М., - знищення приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового, соціалістичного ладу В. цій боротьбі М. став на бік робітничого класу і заснував т. зв. науковий соціалізм. Попередні його варіанти мали утопічний характер, але упродовж всієї історії підлеглі - раби, кріпосні селяни, ремісники - боролися за більш справедливий лад. Тому тут існувала дійсна проблема, котру М. намагався розв'язати за допомогою "експропріації експропріаторів", а його опоненти - за допомогою реформ. В еволюції поглядів М. на різних стадіях домінуючими були різні частини його вчення. Спочатку такою стала філософія. Можна виділити три етапи розвитку його поглядів на неї: 1) власне антропологічний - сюди відносяться "Економічно-філософські рукописи 1844 року". Саме з приводу них "ранньому М." з боку ортодоксів робився закид в т. зв. антропологізмі, коли він знаходився під впливом Фоєрбаха і аналізував людину абстрактно. 2) Етап "філософії життя", наявний в "Німецькій ідеології" (1845 - 1846), особливо в першому її розділі, де основне поняття - "життя" та цілий спектр похідних, добре структурованих термінів: живі людські тіла як передумова історії; дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови життя; виробництво матеріального життя як перший історичний акт; виробництво життєвих засобів і самого життя людей; життєдіяльність як вираз єдності праці та існування індивідів; спосіб життя як синтез усіх зазначених моментів; критика ідеалізму за зведення живих реальних індивідів до самосвідомості. Це один з перших варіантів "філософії життя", а М. - один із засновників даної філософської течії. 3) Автентичним вченням М. стало матеріалістичне розуміння історії, перший виклад якого подано в "Німецькій ідеології", а класичне формулювання - в передмові до кн. "До критики політичної економії" (1859). Завдяки прагненням подати М. у "чистому" вигляді і максимальній незалежності від будь-яких впливів попередні форми його філософування було відсунуто в тінь і проголошено "недоліками". В загальній духовній еволюції М. антропологія і філософія життя стали нетривалими епізодами. Але їх цінність неминуща, бо людина - істота не тільки духовна, а й матеріальна, немислима без матеріального життя, і ніхто його так не відчув і не висунув на перший план, як М. Йому була притаманна особлива інтуїція, загострене бачення реального життя. Далі М. перейшов до спеціально-політекономічних досліджень, у яких живі люди перетворилися на соціальні маски чи ролі - капіталіст, робітник тощо. В "Капіталі" про особу йдеться лише остільки, оскільки вона є уособленням економічних категорій, носієм певних класових інтересів. Апогеєм економічних пошуків М. стала публікація першого тому "Капітала" (1867), а підсумком його - розкриття "історичної тенденції капіталістичного накопичення"; суть її в революційному переході від буржуазних до соціалістичних відносин. Соціалізм був висновком з економічного аналізу. Розробивши його в загальних рисах, М. доклав чимало зусиль до практичної реалізації свого соціального ідеалу: був засновником і керівником І Інтернаціоналу, підтримував Паризьку Комуну (1872) і т. ін. Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція, в якій він мріяв стати "Диктатором" (так називали його в колі друзів). Ця мрія не здійснилася. Натомість протягом XIX ст. в Зх Є. вропі позначилася інша тенденція - перехід від революцій до реформ як головних засобів суспільних перетворень. Теоретично вона була розроблена т. зв. реформістами - Бернштейном, Каутським та ін. Значною мірою до неї в 90-ті рр. наблизився Енгельс. Цим окреслюються історичні межі Марксового соціалізму Ф. ілософські його погляди виходять за ці межі, мають самостійне значення.

[br]

Осн. тв.: "Святе сімейство", у співавт. (1845); "Німецька ідеологія" (1845 - 1846); "Злиденність філософії"; "Комуністичний маніфест", у співавт. (1848); "Капітал". У 3 т. (1867, 1885, 1895).

ПОПУЛІЗМ ( від лат. populus - народ) - доктрина політичної дії, стиль політичної поведінки, що орієнтуються на безпосереднє спілкування з населенням, його інспірацію і мобілізацію. Етимологія слова "П." сягає часів Стародавнього Риму, коли у II - 1 ст. до н. е. на політичній арені виник рух т. зв. "популярів", що представляли інтереси численного плебсу. Лідери цього руху і репрезентували первинні форми П. Згодом назву П. почали пов'язувати з рухом широких верств амер. фермерів за аграрні реформи у Сполучених Штатах (90-ті рр. XIX ст.). На теренах Російської імперії подібний рух, що розпочався у друг. пол. XIX ст., називався народництвом. Обидва рухи певною мірою надихалися ідеалізованими уявленнями про минуле (аграрний романтизм); крім того, їх поєднувало прагнення політичних лідерів безпосередньо вплинути на народ (в Росії т. зв. "ходіння в народ") з метою збільшити свій вплив та здійснити відповідний тиск на державні структури. У більш загальному вигляді П. - відкрита політична апеляція до народу (зокрема "електорату"), до вподобань і мрій останнього, із кон'юнктурними закидами, спрямованими проти існуючих інституцій влади, улещуванням "пересічного громадянина" тощо. Поява і вкорінення П. у політичній практиці є уособленням і проявом масовізації політики, прикладом створення і використання ефективних стратегій політичного навіювання і маніпуляції. Найбільш сприятливі умови для виникнення і поширення П. створюються у кризових суспільствах, коли внаслідок руйнації традиційних структур значна кількість народу опиняється в стані зубожіння і намагається знайти прості і зрозумілі дороговкази у нових умовах життя. Арсенал П. (у негативному розумінні останнього) складається з демагогічних прийомів "демократії вулиці", мітингової риторики "простих гасел", спекулювання на примітивізмі і чутливості масової аудиторії, зловживання побутовою ксенофобією (як і всіма іншими фобіями "маленької людини") та ін. Разом із тим, П. відображає стихійний протест проти нехтування владною верхівкою потреб і проблем простих людей, протест проти бідності, злиднів і безробіття. Як певна ідеологічна форма колективізму П. не тільки протистоїть "атомізаторському індивідуалізму", а й обстоює визнання народу як головного чинника політики, а становище простого люду вважає головним критерієм позитивного змісту впроваджуваних реформ. У сучасному споживацькому суспільстві П. перестає існувати тільки в царині політики, здійснюючи експансію в усі інші сфери суспільного буття (П. релігійних проповідників, П. реклами, П. освітянський тощо), що призводить до спотворення останніх та спричиняє явища культурної деградації. Антитезами по відношенню до П. виступають відвертість (вміння говорити народу правду незалежно від існуючої кон'юнктури), реалізм (на противагу проголошуваних П. утопічних цілей) і елітарність (плекання недосяжних для "пересічної людини" цінностей).

ДЕРЖАВИ КОНЦЕПЦІЇ - концепції у політичній філософії, що стосуються походження держави та її суті. Концепції, які стосуються походження держави, можна поділити на дві групи. Перша група включає концепції, які стверджують, що існують необхідні суспільні передумови для появи та існування держави. У більшості цих концепцій найважливішою суспільною передумовою вважають потребу підтримувати певний лад у суспільстві (на противагу безладдю, хаосу). Друга група - концепції (розвинуті передусім такими ідеологіями, як анархізм та комунізм), які вважають, що поява та існування держави зумовлені перехідними історичними обставинами Щ. о стосується суті держави, її структури та її функцій, то основні концепції також можна поділити на дві групи - концепцію політичного реалізму та нормативну концепцію (це відповідає двом найважливішим концепціям політики). У першій групі концепцій державу розуміють як засіб, з допомогою якого деякі суспільні верстви здійснюють свою владу над іншими суспільними верствами у межах даної території. Сюди можна віднести концепцію Мак'явеллі, марксистську та деякі елітарні концепції. У річищі цього теоретичного спрямування терміном "держава" можна позначити будь-які установи давньосхідних деспотій, грецьк. держав-полісів, Римської імперії, феодальної монархії, тоталітарних або сучасних демократичних держав. У групі концепцій, яка слідує нормативному розумінню, виходять з того, що сучасне поняття держави (як і сучасне розуміння політики) бере свій початок в європейській історії передмодерного часу. Передусім державна влада повинна бути певним чином узаконеною. Найважливішим принципом узаконення (легітимізації) модерної держави стало визнання, що дищим сувереном державної влади є народ. Найзагальніша ознака всіх нормативних концепцій полягає в тому, що вони пов'язують з поняттям держави певні цінності або норми. Одним із поширених варіантів є концепція, коли до держави ставлять вимогу, щоб вона була націлена на здійснення ідеї справедливості як регулятивної ідеї (продовження платонівсько-аристотелівської традиції). До нормативних належить впливова концепція, яку називають ідеєю мінімальної держави. Тут справедливість розуміють як рівність громадян перед законом та такий характер самих законів, Що вони дозволяють громадянам максимально використовувати свої здібності у забезпеченні якомога вищого рівня добробуту та культури Ї. ї ще називають ліберальною (див. лібералізм), правовою, або формальною концепцією. Означення "формальна" зумовлене тим, що держава розглядається як деяка самодостатня установа. Суть цієї концепції полягає у тому, що завдання держави вбачається у забезпеченні відповідного правового порядку. Різні течії політичної філософії та різні ідеології неоднаково відповідають на питання, у чому має полягати найважливіше призначення (суспільна функція) держави О. дні вважають, що держава повинна нести відповідальність за рівень добробуту та соціальної справедливості ("держава всезагального добробуту", "соціальна держава"), дбати про соціальну рівність (за комунізму), про стан культури та моралі (у деяких політичних концепціях консерватизму, націоналізму, християнської демократії) тощо. Назагал, сучасні політологічні та політико-філософські концепції держави переважно є багатофункціональними. В Україні наразі кращі здобутки досягнуто не в загальних концепціях держави, а в ділянці конституційно-правових та конкретних політичних досліджень: структура державної влади, розподіл гілок влади, дослідження функціювання різних структур сучасної української держави тощо.

НАРОДНИЦТВО - суспільно-політична течія, політична філософія та ідеологія В. иникло у 60-ті рр. XIX ст. в Росії й існувало, зазнаючи періодично внутрішніх трансформацій, до часів революції 1917 р. та громадянської війни в Росії. Н. належить до широко розгалуженої сім'ї ідеологічних течій, які являли собою реакцію на капіталістичну модернізацію традиційних аграрних суспільств. У витоків рос. Н. стояли Герцен і Чернишевський. Н. не утворювало цілісної течії у філософському відношенні, але назагал репрезентувало ідеалістичний, суб'єктивістський (почасти навіть волюнтаристський) погляд на історичний процес. Важливими постатями в ідейному Н. були Лавров (започаткував пропагандистський напрям у Н.), Бакунін (бунтарський напрям), Ткачов (змовницький напрям). Вагому роль у становленні народницької соціологічної думки відіграли Берві-Флеровський (автор дослідження "Становище робітничого класу в Росії") і Михайловський (основоположник "суб'єктивного методу" в соціології). Політичні орієнтири Н. охоплювали широкий спектр - від радикального революціонаризму (обґрунтування можливості і необхідності селянської революції, створення доктрини індивідуального терору) до цілком ліберальних позицій (вимоги щодо конституційних реформ, свободи слова, друку тощо). Головним носієм і соціальним стрижнем Н. була різночинна інтелігенція, яка виробила специфічний етос служіння народові (з метою віддати йому "історичний борг" за століття поневірянь, страждань і знущань з боку "освічених станів"). Теоретики Н. вбачали у селянській общині запоруку можливого некапіталістичного шляху розвитку, соціальну перепону пролетаризації і зубожінню селянства, яке становило переважну більшість населення Росії. Доктринальну основу соціальної філософії Н. складав демократизм і народоцентризм. Саме народ був першопочатковою і кінцевою соціально-культурною категорією для теоретиків Н. Творчий доробок визначних селянознавців XX ст. (дослідження Чаянова, Кондратьєва та ін.) переконливо довів, що трудове селянське господарство може виступати життєспроможною клітиною нормального суспільного розвитку (що і підтвердив розвиток багатьох країн). Згідно з "теорією диференціальних оптимумів" Чаянова, дрібне селянське господарство у багатьох відношеннях є більш оптимальним і життєспроможним у порівнянні з великим. Критики Н. (зокрема, марксисти) спрощено тлумачили пролетаризацію селянства як позитивний процес, вбачаючи в ньому тенденцію до визрівання соціальної бази соціалістичної революції. Вони не брали до уваги того, що прискорена пролетаризація за часів пореформеної Росії була тотожною маргіналізації і люмпенізації; правота Н. підтвердилася драматичним досвідом історії. Доктринальним схемам Н. був також притаманний волюнтаризм, уявлення про можливість вирішального впливу історичних осіб на хід історичного процесу. Укр. Н. мало низку специфічних особливостей; насамперед, це культ козацтва та укр. слов'янофільство, що згодом трансформувалося в укр. народолюбство (укр. різновид Н.). Укр. Н. вирізняло також поєднання народної (народоцентризм) і національної ідей, прискіплива увага до національно-культурних завдань. Ідейні провідники укр. Н. - Драгоманов, Подолинський, Антонович - розглядали перспективи втілення соціалістичних ідеалів з позицій еволюціонізму і поступовості. Укр. народолюбці сповідували повне неприйняття будь-якого терору. Н. не є суто рос. або укр. феноменом. У певному аспекті його можна вважати інваріантним ідеологічним явищем консервативного типу, спрямованим на збереження селянського стану як основи історично конкретної національної ідентичності, на створення перепон модернізаторським руйнаціям, що супроводжують капіталістичний поступ.